"Стилістика ділового мовлення та редагування службових документів" для спеціальності "Діловодство"

    Лекції Практичні Самостійні роботи Семінари Питання до екзамену Зміст

Нормативність української літературної мови. Поняття мови на різних рівнях мови. Мовна норма в діловому мовленні та справочинстві

 

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному і писемному мовленні.

Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока мовна культура є свідченням культури думки. Щоб говорити і писати правильно, треба добре знати всі розділи мовної системи. А щоб говорити і писати добре, треба вміти добирати в конкретній ситуації спілкування найбільш вдалі, доречні мовні засоби – слова, словосполучення, речення.

Мовні норми можна показати такою таблицею:


Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість, властиві їй норми. Мовною нормою виступає будь-яке мовне явище – звук, сполучення звуків, морфема, значення слова чи фразеологізму, форма слова, словосполучення і речення, – що сприймається як зразок. Мовні норми є обов’язковими для всіх її носіїв. Наприклад, чергування звуків д дж, с ш та інших у дієсловах 1-ої особи однини теперішнього часу: сидіти – сиджу, ходити – ходжу, писати – пишу, тесати – тешу, текти – течу, пекти – печу є нормативним. Це одна з морфологічних норм української мови.

Орфоепічна правильність мовлення

Висока культура усного мовлення неможлива без досконалого звукового його оформлення. Із звуковою стороною мови пов’язані насамперед фонетичні й орфоепічні (вимовні) норми. Фонетичні норми виявляються у дотриманні правильного вживання звуків мови, зокрема у врахуванні правил чергування голосних і приголосних у словах, подовження, уподібнення тощо: спокій – спокою; лебідь – лебедя (а не лебідя), село – сіл (а не сел); Київ – Києва (а не Київа); знання, весілля, стінний (а не знаня, весіля, стіний); бік бічний – на боці (і на боку), порох – порошинау поросі (а не у пороху); радити – раджу (а не ражу і не радю); сидітисиджу (а не сижу і не сидю), їздити – їжджу; возити – вожу; косити – кошу; летіти – лечу.

В основі орфоепічних або вимовних норм літературної мови лежать відповідні фонетичні закономірності, властиві українській мові. Основні з них такі: 

1. Ненаголошені [е] та [и] у вимові зближуються і вимовляються то як [еи], то як [ие]: [веисна], [стеиповиĭ], [виешневиĭ].

2. Ненаголошений [о] здебільшого вимовляється чітко [вода], [молоко], [голова], [додому]. Лише в деяких словах перед складом з наголошеним [у] він наближається  у вимові до [у]: [зоузул'а], [лоупух], [коужух].

3. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: [книжка], [казка], [дуб], [ніж]. Глухо вимовляється лише приголосний [г]: [вохко], [лехко], [кіхті], орф. вогко, легко, кігті, нігті, дьогтю.

4. Приголосний [р] вимовляється твердо в кінці складу і в кінці слова: [з'вір], [комар], [л'ікар], [Харк'іў], [пов'ірте]. На початку складу [р] буває м’яким: [р'асний], [бур'ак], [чотир'ох], [говор'у].

5. Шиплячі приголосні вимовляються твердо: [н'іч], [н'іж], [товариеш], [д'іўчата], [ручка], [б'іжат'], [криечат'].

6. Приголосний [ц'] у кінці слів вимовляється м’яко: [хлопеиц'], [с'т'ілец'], [с'в'ітлиц'а]; тверда вимова [ц] буває лише в словах іншомовного походження та деяких вигуках: [шприц], [палац], [пайац], [бац], [клац].

7. Звуки [дж], [дз] вимовляються злито: [джеиреило], [ходжу], [дзв'ін], [дзеркало], [кукурудза].

8. У небагатьох словах, переважно іншомовного походження, вживається проривний звук [ґ], який вимовляється подібно до російського [г]: [ґанок], [ґн'іт], [ґудзиек], [ґедз'], [дзиґа].

9. Перед голосним [е] всі приголосні вимовляються твердо: сту[де]нти, лі[те]ратура, ін[женер], [те]ма.

10. Приголосний [в] не оглушується і не переходить у [ф]. Після голосних у кінці складів і перед приголосними та у кінці слова вимовляється, як [ў]: [буў], [даўно], [шоўк], [в'іўторок].

Українська мова відзначається милозвучністю. Це одна з її природних тенденцій у закономірному розвитку та вдосконаленні. Потреба милозвучності зумовила спрощення груп приголосних, важких для вимови: [стн], [ждн], [здн], [стл], [рдц], [рнч]: вісник, тижневий, обласний, виїзний, серце, сонце, гончар тощо.

Створенню милозвучності сприяє існування в нашій мові фонетичних варіантів окремих слів, які виникають внаслідок чергування звуків [у] – [в], [і] – [й]: упевнитись – впевнитись, уперед – вперед, увесь – ввесь весь), учений – вчений, іти – йти, пішла в поле, пішов у поле, батьків і дітей.

Фонетичними варіантами виступають прийменники з, із, зі (з книжки, зі сходу, із школи); у, ув, уві  (увійшла в хату, ввійшов у хату, глянув ув очі, бачив уві сні); під, піді, підо (під землею, піді (підо) мною) [29].

Завдання 1. У якому з наведених слів неправильно виділено наголошений склад?

а) гуртожиток; б) експерт; в) феномен; г) помилка.

Завдання 2. У якому з наведених слів неправильно виділено наголошений склад?

а) агент; б) випадок; в) квартал; г) сільськогосподарський.

Завдання 3. У якому з наведених слів неправильно виділено наголошений склад?

а) алкоголь; б) обіцянка; в) листопад; г) вітрище.

Завдання 4. У якому з наведених слів неправильно виділено наголошений склад?

а) дрова; б) дяківський; в) відщепнути; г) віросповідання.

Завдання 5. У якому з наведених слів неправильно виділено наголошений склад?

а) поголос; б) назовсім; в) знахар; г) дужки.

Завдання 6. У якому з наведених слів неправильно виділено наголошений склад?

а) погріб; б) плугар; в) кілометр; г) яструбок.

Завдання 7. У якому з наведених слів неправильно виділено наголошений склад?

а) яскравіший; б) сажень; в) перепис; г) либонь.

Завдання 8. У якому з наведених слів неправильно виділено наголошений склад?

а) витівка; б) феномен; в) літургія; г) ломбард.

Завдання 9. У якому з наведених слів неправильно виділено наголошений склад?

а) причепа; б) сором’язний; в) улаврений; г) кореспондент.

Завдання 10. Розставте наголоси у словах, звіривши їх за словником.

Здійснити, посередині, визволення, помилка, гуртожиток, кроїти, граблі, живопис, ненависть, коромисло, плетений, показ, ненавидіти, обмін, пасти, легкий, літопис, розпад, розстріл, синява, рукопис, черствіти, біднота, розвідка, висіти, перепис, кріпкий, вигода, стрілки, атлас, алфавіт, апостроф, боляче, заголовок, дрова, верба, предмет, також, кулінарія, нездійснений, нездійсненний, одноразовий, пасквіль, печений, сільськогосподарський, трубопровід, урочистий, одинадцять, чотирнадцять, одноліток, громадський, бавовняний, середина, байдуже, кілометр, послуга, було, разом, докір, ганьбити, весняний.

Граматична правильність мовлення

Ознакою культури мовлення є граматична правильність. Сюди входить дотримання правил змінювання слів та їх творення, побудови словосполучень і речень.

Морфологічна правильність

1. У сучасній українській літературній мові деякі іменники мають паралельні форми роду – чоловічого і жіночого: зал – зала; клавіш – клавіша; санаторій – санаторія; птах – птаха; сусід – сусіда. Форми чоловічого роду є літературними, форми жіночого – розмовними, хоча з певною стилістичною метою зрідка користуються ними й письменники. Наприклад: У залі, повній сяйва і тепла (В. Сосюра). Не одна кричала птаха: “Пожалій гніздо моє!” (Д. Білоус).

2. Кожній змінюваній частині – іменнику, прикметнику, числівнику, займеннику, дієслову – властива певна, чітко встановлена система словозміни, якої слід дотримуватися.

3. У давальному відмінку однини іменники чоловічого роду мають закінчення -ові, -еві (-єві) та -у, -ю, однак перевагу слід надавати першим, особливо якщо ці іменники є назвами осіб за фахом чи родом діяльності та істот: директорові, деканові, бригадирові, товаришеві, Андрієві. Закінчення -у, -ю вживаються переважно для урізноманітнення форм, коли таких іменників кілька, наприклад: товаришеві Карпенку Олегові Івановичу, студентові-математику.

4. Сучасній українській мові не властива складена форма найвищого ступеня порівняння зі словом самий (сама, саме, самі): самий більший, сама найкраща, саме менше. Особливістю якісних прикметників вищого ступеня порівняння в українській мові є вживання їх у контексті з прийменниками від, за, ніж: Волга довша від Дніпра (за Дніпро, ніж Дніпро). Багато помилок трапляється у формах непрямих відмінків числівників. Іноді таблиця множення читається так: дважди два, трижди три, п’ятю сім, шістю вісім, сім у сім. А треба: два помножити (помножено) на два чи два на два, п’ять на п’ять...  Ще більше помилок у складених числівниках: Урожай зібрали на двісті п’ятдесят шести гектарах, а правильно: на двохстах п’ятдесяти (п’ятдесятьох) шести (шістьох) гектарах. У складених порядкових числівників змінюється тільки останнє слово: Ця подія відбулася у тисяча дев’ятсот двадцятому році (не у тисячу).

5. При дробових числівниках іменник має форму родового відмінка однини: дві цілих і п’ять десятих метра, одна третя кілограма (а не метри, кілограмів).

6. Користуючись займенниками, слід враховувати те, щоб кожен із них точно вказував на потрібне слово. Неврахування цього часто утруднює розуміння змісту висловлювання.

Синтаксична правильність

1. Пильної уваги вимагають особливості поєднання слів у словосполучення, що виступають мінімальним контекстом, у якому відбиваються зв’язки між словоформами.

2. Уважним треба бути при використанні фразеологічних словосполучень української мови: день у день (а не з дня у день), впадати в очі (а не кидатися в очі), ні в чому не потурати ледарям (а не ніякої поблажки не давати ледарям), спало на думку (а не прийшло в голову), збити з пантелику (а не збити з толку).

3. Необхідно звертати увагу на словосполучення, побудовані на основі зв’язку керування, бо тут не завжди правильно добираються відмінкові форми іменників (займенників) і прийменники: Кожен був сповнений гордості (а не гордістю), ми не повинні проходити повз ті недоліки (а не повз тих недоліків), для творів О. Гончара властива (чи притаманна) різноманітна тематика (а не для творів О. Гончара характерна різноманітна тематика).

4. В усному мовленні звичайно переважають прості, неускладнені речення. Проте користуватися тільки такими конструкціями не можна, бо вони порушують плавність, смислову і ритмічну єдність, роблять мовлення примітивним. Поряд з простими й короткими реченнями потрібно користуватися і простими ускладненими та складними.

5. Зворотний порядок пов’язується з семантико-стилістичними особливостями мовлення і характеризується інтонаційним виділенням певного члена речення. Такий порядок слів широко використовується у художньому стилі, в усній народній творчості, у розмовному мовленні як образний експресивно-стилістичний засіб. Наприклад: Виточу, вигострю зброю іскристу (Леся Українка).

6. Дієприслівник передає додаткову дію по відношенню до основної, вираженої дієсловом-присудком, і стосується одного і того ж предмета. Наприклад: Прочитавши це слово, ми уявили людину з ніжним поглядом (а не Прочитавши це слово, в нашому уявленні постає людина з ніжним поглядом); Повернувшись у село, він турбувався, як ідуть справи у школі (а не Коли він повернувся у село, його хвилює...).

7. Дієприкметникові звороти виступають як синоніми до підрядних означальних речень. Речення з дієприкметниковим зворотом характеризується більшою синтаксично-інтонаційною цілісністю, ніж складнопідрядне. Порівняйте: Ротою тепер командував гвардії старший лейтенант, надісланий з резерву (О. Гончар) і Ротою тепер командував гвардії старший лейтенант, якого надіслали з резерву.

8. Досить поширені в нашій мові речення, ускладнені однорідними членами. Користуючись такими структурами, не можна поєднувати в одному однорідному ряді логічно далекі або несумісні поняття. Наприклад: Вступ і тема твору Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”; Були побудовані нові школи, лікарні і приміщення для худоби.

9. Характерними для української мови є односкладні безособові речення з головним членом, вираженим дієслівною формою на -но, -то. Безособові речення з таким головним членом можуть бути синонімічними до двоскладних, у яких присудок виражений дієприкметником. Порівняйте: У Києві організовано школу мистецтва. У Києві організована школа мистецтва.

10. Користуючись складними реченнями, необхідно дотримуватися чіткості і правильності у їх побудові, не допускати вживання великої кількості сурядних і підрядних частин в одному реченні. У мовленні варто вживати й безсполучникові складні речення, які допомагають стисліше і чіткіше сформулювати думку, урізноманітнити висловлення, посилити їх виразність і емоційність. Наприклад: Дав слово – зроби. Зобов’язалися – виконаємо (Нар. творч.).

Точність мовлення

Точність мовлення – одна з найважливіших властивостей висловлення, яка характеризує, насамперед, його зміст. Залежить точність від умінь мовця дібрати такі слова, які повністю співвідносяться з предметами, явищами, діями, котрі їх називають.

Точність мовлення передбачає, з одного боку, знання і вживання точних значень слів, словосполучень, речень, що відповідають нормам літературної мови, а з другого – уміння виражати свої думки так, щоб вони однозначно були сприйняті адресатом мовлення. Вимога точності впливає на добір мовних засобів для побудови усного чи писемного висловлення.

Точність мовлення створюється за таких умов: 1) знання предмета мовлення; 2) знання мови; 3) володіння мовленнєвими навичками говорити про щось, використовуючи багатство мови.

Творячи мовлення, ми вільно вибираємо слова з тим чи іншим значенням. Але при цьому враховуємо, чи зрозуміє нас співрозмовник. Отже, точність мовлення залежить не від кількості використаних слів, а від їх доступності, недвозначності. Точність мовлення – це ввічливість, чемність, мовна етика в усіх сферах спілкування.

Найголовнішими засобами точності нашого мовлення є лексичне багатство української мови, бо воно містить великі можливості для вибору. Наприклад, щоб утворити словосполучення з прикметниками громадський, громадянський, ми повинні точно визначити їх смисл: громадський – належний громаді, зв’язаний  з громадою (громадські інтереси, громадські збори, громадське доручення); громадянський – властивий свідомому громадянинові, цивільний, державний (громадянська гідність, громадянський обов’язок, громадянський шлюб).

Найбільше можливостей для вираження точності мовлення мають багатозначні слова, терміни, синоніми, омоніми, пароніми. Досить важко будувати висловлення, використовуючи іншомовні, застарілі, професійні слова, фразеологізми.

Відомо, що у мові більше багатозначних слів, ніж однозначних. Тому основним способом точної передачі значення слова є контекст (словосполучення, речення, текст). Наприклад: полк б’ється – серце б’ється; червоне золото – біле золото (бавовна); середня школа – школа життя.

Точність наукового мовлення тісно пов’язана з точністю вживання термінів. Термін – слово або словосполучення, що називає явища, предмети спеціальних галузей людських знань. Використання термінів вимагає особливої точності й однозначності. Значення термінів розкривається в тексті, в їх тлумаченні. Наприклад: Лексикологія – наука, що вивчає словниковий склад. Закінчення – це змінна значуща частина слова, яка виражає його граматичне значення і служить для зв’язку слів у словосполученні і реченні.

Художня точність зумовлена специфікою художнього мовлення. Точне слово в художньому творі малює образну, емоційно-експресивну картину, переживання автора. Художня точність виражається художніми засобами – епітетами, метафорами, порівняннями тощо. Точність у художньому мовленні – це точність у змалюванні художніх образів. Точність мовлення таким чином вимагає повної співвідносності слів з реальною дійсністю. Отже, правильність і точність мовлення доповнюються ще однією якістю – логічністю [22].

Логічність мовлення

Логічність мовлення має багато спільного з точністю. Вона теж характеризує зміст висловлення і забезпечує його смислову послідовність.

Логічним називається мовлення, що забезпечує смислові зв’язки між словами і реченнями в тексті. Основою логічності мовлення є логічне мислення, що формується запасом знань і вмінням їх передати співбесідникові. Щоб мовлення було логічним, треба володіти знаннями мови і законами зв’язного мовлення. Логіку висловлення людина удосконалює протягом усього життя. Умови логічності, як і точності, бувають різні. Насамперед треба оволодіти логікою висловлювання. Людина, яка хоче навчитися говорити і писати логічно, повинна навчитися логічно мислити. Тому треба виховувати в собі уміння чітко і послідовно мислити. Необхідно оволодіти логікою викладу, враховувати мовленнєву ситуацію. Дотримання логіки викладу позитивно впливає на розуміння змісту висловлення слухачем або читачем.

Багатство і різноманітність мовлення

Багатство мовлення – це використання великої кількості мовних одиниць (слів, словосполучень, речень), які відрізняються за смислом і будовою.

Різноманітність мовлення – використання різних мовних засобів для вираження однієї і тієї ж думки.

Багатство мовлення досягається мовними засобами, які в тексті не повторюються, а різноманітність забезпечує вираження однієї і тієї ж думки різними мовними засобами.

Українська мова – багата й різноманітна, а мовлення кожної людини може бути багатим і бідним, різноманітним чи одноманітним. Багатство і різноманітність мовлення залежить від того, хто є мовець: весь народ чи окрема особа, дитина чи доросла людина. Великий вплив на багатство і різноманітність мовлення мають його стиль, сфера спілкування тощо.

В українській мові існують семантичні групи слів (омоніми, синоніми, антоніми), багатозначні й абстрактні, застарілі й новоутворені слова, що становлять її багатство. Виражаючи думку, мовець може використати різноманітні засоби залежно від знання мови, ерудиції, стилю висловлення. Багатство і різноманітність мовлення виявляються на лексичному, фразеологічному, словотвірному, граматичному і стилістичному рівнях.

Умови багатства і різноманітності мовлення такі:

а) багатство словникового запасу кожної людини;

б) уміння використовувати у своєму мовленні різні мовні засоби;

в) уміння інтонувати мовлення;

г) постійне удосконалення і збагачення власного мовлення.

Про багатство мовлення судять насамперед за його лексичним складом. Середній запас слів у добре освіченої людини становить 6 – 9 тисяч, тлумачний словник української мови містить понад 130 тисяч слів, а в народній скарбниці – більше 200 тисяч слів.

Лексичне і фразеологічне багатство мовлення формується словниками української мови, творами художньої, наукової, суспільно-політичної літератури, усної народної творчості. Лексичне багатство вимагає не тільки засвоєння великої кількості слів, а й усіх можливих значень багатозначного слова. Наприклад, слово вертеп має три значення: 1) печера; 2) старовинний пересувний ляльковий театр, де ставили релігійні і світські п’єси; 3) сховище або місце гульбища злочинців. У зв’язку з відродженням української культури друге значення слова вертеп набуло в наш час особливого поширення.

Багатство мовлення забезпечується і багатством форм. У мові є велика кількість варіантів слів та їх форм, засвоєння і використання яких робить мовлення кожної людини багатшим, виразнішим, різноманітнішим. Наприклад, в іменниках паралельні форми роду (шинель – шинеля, зал – зала, клавіш – клавіша), відмінків (батьку – батькові, Тарасу – Тарасові), паралельні відмінкові форми прикметників, числівників (червонім – червоному, одинадцяти – одинадцятьох). Прикметники мають ряд інших паралельних форм. Наприклад, присвійні прикметники (материн – материнський, братів – братовий), стягнені і нестягнені форми (добра – добрая, зелене – зеленеє), повні й короткі форми (рад – радий, певен – певний). Урізноманітнюють мовлення й фонетичні варіанти слів. Наприклад: хоч – хоча, лиш – лише, знов – знову, звідкіль – звідкіля, робить – робити тощо.

Багатство й різноманітність висловлення (тексту) забезпечують синтаксичні конструкції (синонімічні словосполучення й речення), наприклад: дієприкметниковий, дієприслівниковий звороти і підрядні речення, пряма і непряма мова, варіанти граматичних форм, наприклад, майбутній час: буду читати – читатиму, наказовий спосіб: читайте – читали б та ін.

Українська мова і з стилістичного боку надзвичайно багата й різноманітна. Ці мовні засоби використовуються в текстах різних стилів.

Будуючи висловлення в тому чи іншому стилі, необхідно враховувати емоційно-експресивне забарвлення слів, словосполучень, речень та їх закріпленість за певним стилем.

Отже, стилі ставлять певні вимоги щодо багатства і різноманітності мовлення [22].

Чистота мовлення

Людина, користуючись мовою, може поліпшувати або погіршувати її. Чим вища культура суспільства, тим більша можливість втручання людини в мову. Позитивне втручання – це розвиток, збагачення мови, усталеність її норм, сприяння чистоті мовлення. Якщо у мовленні немає порушень орфоепічних, лексичних та інших норм, то воно вважається чистим.

Чистота мовлення – це повна відповідність нормам літературної мови. Для чистоти мовлення важливими є правильна літературна вимова, вживання слів, що відповідають літературній нормі. У чистому мовленні не вживаються діалектизми, лайливі слова, слова-паразити тощо. Чистота мовлення на рівні вимови досягається суворим дотриманням орфоепічних норм (вимова голосних і приголосних звуків, звукосполучень, наголос у словах). Тому недопустимі такі порушення: лі[т´]ература (треба література), зеркало (треба [дз]еркало), нéнависть (треба ненáвисть), випáдок (треба вúпадок) тощо. Чистота мовлення залежить від дикції (чіткої, виразної вимови).

Найпоширенішими помилками у вимові, що заважають чистоті мови, є неправильні наголоси, невиправдане “акання” та впливи інших мов, переважно російської. Руйнують чистоту мовлення лексичні засоби, якщо використовуються неточно, стилістично невмотивовано. Це насамперед діалектні, просторічні, жаргонні слова, канцеляризми і професіоналізми, лайливі й вульгарні слова.

Діалектні слова використовуються в розмовному і художньому мовленні, але з певною метою. У розмовному тому, що мовці є носіями різних діалектів, у художньому – для відображення місцевого колориту чи характеристики персонажів. Однак, користуючись літературною мовою в розмовному мовленні, треба уникати діалектних слів. Уживання діалектизмів в інших сферах спілкування засмічує мову, порушує її чистоту.

Просторічні слова мають згрубіле, іронічне забарвлення, через те вони можливі у повсякденному, побутовому спілкуванні. Наприклад: беш-кетник, брехун, швендяти, насобачитись, горлати, охламон.

Такими особливостями вживання відзначаються жаргонізми – слова, пов’язані з певною професією, родом занять. Вони використовуються в усному мовленні людей і зрідка в художніх творах, щоб підкреслити індивідуальні риси дійових осіб. Наприклад: рубати (їсти), вікно (вільний час між уроками), лівий рейс (поїздка на державній автомашині в особистій справі), засипатись (не скласти екзамену).

Слова професійної і ділової лексики можуть засмічувати мову, якщо вони вживаються в текстах розмовного та інших стилів невмотивовано. Класичним прикладом цього є мова Возного в п’єсі “Наталка Полтавка” І. П. Котляревського.

Надмірність канцеляризмів і професіоналізмів засмічує мову, робить її громіздкою, важкою для сприймання. Тому у повсякденному мовленні їх треба уникати, використовуючи синоніми чи описові звороти. Наприклад: відсоток (замість процент), довбня (замість сталева чи куляста баба), завдання, роль (замість функція), наслідки (замість результати).

Чистота мовлення вимагає уникати вульгарних і лайливих слів, які не відповідають нормам літературної мови і людської поведінки [22].

Іншомовні слова теж засмічують мову, якщо вживаються надмірно й недоречно. Особливої шкоди завдає так зване суржикове мовлення, в якому змішуються українські і російські слова. Про таке мовлення дуже влучно сказав В. Сухомлинський: “Говорити такою скаліченою мовою – це все одно, що грати на розстроєній скрипці. Все одно, що з дерева різьбити красуню тупою щербатою сокирою. Скалічена мова отупляє, оглупляє людину, зводить її мислення до примітива”. Засмічують мову й слова-паразити. Це звичайні вставні слова, що нічого не виражають у тексті: ну, значить, так би мовити, взагалі, власне кажучи, як це, розумієш. Надмірне вживання їх не тільки псує мову, а й робить її беззмістовною. Чистота мовлення – це його краса й ознака культури кожної людини.

Доречність мовлення

Серед якостей мовлення особливе місце займає його доречність. Ми часто чуємо або кажемо: “Це доречно”, “Це недоречно”, “До речі, хочу зауважити...”

Доречність – ознака мовлення, яка організує його точність, логічність, чистоту, вимагає такого добору мовних засобів, що відповідають меті й умовам спілкування. Доречне мовлення відповідає темі висловлення, його логічному змісту, емоційному забарвленню. Доречне мовлення обов’язково вимагає врахування ситуацій, складу мовців, форм (усної чи писемної) мови.

Умови доречності мовлення такі:

  1. розуміння необхідності доречності мовлення;
  2. володіння культурою мовлення і спілкування за допомогою мови;
  3. висока вихованість людини, рівень її культури, моральних якостей;
  4. досконале знання мови, її функцій, форм і різновидів.

Засоби для досягнення мети спілкування і забезпечення його доречності досить різноманітні: монолог чи діалог, інтонація (заклична, спонукальна), риторичні запитання, різні види звертання, тональність тощо. Уміння вибирати найбільш доречну форму спілкування залежить від стосунків людей і мовленнєвої практики: кожна людина про той самий предмет мовлення може висловитися по-різному. Порівняймо, наприклад, розповідь про Різдвяні свята дітей-колядників, їхніх батьків, письменника, ученого-дослідника народних звичаїв. Залежно від різних умов і мети спілкування доречність мовлення буває контекстуальною, ситуаційною, стильовою і психологічно обумовленою.

Контекстуальна доречність виявляється в єдності змісту і форми висловлення. Контекст вимагає, щоб у ньому були гармонійно поєднані загальна тональність, слова, інтонація, структура речень. Щоб забезпечити контекстуальну доречність висловлення, варто використовувати в усному мовленні неповні речення, звертання, інтонацію, в писемному – складні речення, вставні слова тощо. Контекстуальна доречність впливає і на порядок слів у реченні, а речень – у тексті.

Ситуаційна доречність мовлення залежить від ситуації спілкування. Саме цим зумовлено використання монологу, діалогу (полілогу), внутрішнього монологу, пошанної множини, множини ввічливості, авторської множини, різних форм звертання (від інтимного до офіційного) тощо. Від ситуації залежать темп і тональність мовлення, вибір слова, а в писемному – застосування схем, таблиць, графіків.

Важливою є стильова доречність. Кожний стиль будується на виборі мовних засобів, їх співвідносності. Для наукового стилю доречне використання наукових слів, термінів. А для офіційно-ділового – ділової лексики. Тому доречність – важлива ознака кожного стилю мовлення.

Доречність мовлення залежить від мовця, його мовленнєвої поведінки, мовної етики, тому зумовлюється й психологічно. Уміння встановити контакт із співрозмовником, знайти відповідні слова, інтонацію, дотримуватися норм спілкування є обов’язковим для кожного. Треба завжди пам’ятати, що “шабля ранить тіло, а слово – душу”.

Доречним мовлення може бути лише тоді, коли воно відзначається правильністю, логічністю, точністю, багатством [22, 23].

Виразність мовлення

Ми іноді говоримо: “Як виразно читає” чи “Дуже виразне мовлення”. Виразність мовлення – не менш важлива його якість, ніж інші. Але ця якість найбільше залежить від особи мовця, його ерудиції, знання мови, мовленнєвих умінь і навичок. Мовна практика свідчить, що мовлення здатне збуджувати увагу, викликати інтерес людей до сказаного чи написаного. Ці особливості культури мовлення називають виразністю. У мові є невичерпні запаси виражальних засобів, які роблять наше мовлення виразним. Це, насамперед, засоби художнього мовлення і засоби звукового мовлення. Виразність включає в себе й образність мовлення. Ця його якість передбачає вживання слів і словосполучень у незвичному, метафоричному значенні, що дає можливість образно, художньо відтворювати дійсність. Отже, виражальні засоби можуть бути образними і необразними. Це залежить від стилю висловлення. Так, наприклад, виразність художнього стилю досягається всіма мовними засобами, а наукового тільки тими, яким образність не властива. Виразність мовлення включає такі засоби, як інтонація, логічний наголос, звукове оформлення тексту, емоційно забарвлені слова і вирази, фігури поетичного синтаксису. Деякі з цих засобів характерні тільки для усного мовлення.

Виразність мовлення досягається за таких умов:

  1. самостійність (а не за шпаргалкою) мислення мовця;
  2. інтерес мовця до того, про що він говорить чи пише;
  3. добре знання мови й виражальних засобів;
  4. досконале володіння стилями мовлення;
  5. систематична мовна практика;
  6. свідоме бажання мовця говорити або писати виразно;
  7. розвинутий хист, “чуття” мови.

Виразність усного мовлення розвивається за рахунок виразного читання. Це – мистецтво втілювати написане у звуковому мовленні. Виразне читання покликане навчити читати друкований текст, вести розмову, тобто спілкуватися між собою або з аудиторією. Мистецтво живого слова – це також уміння донести всі відтінки думки до слухача. Виразність читання має такі різновиди: літературне читання, поетичне читання, театралізоване читання, дуетне читання, читання з музичним супроводом. Найбільш поширеним є літературне читання, бо кожна людина повинна вміти читати будь-який текст, написаний літературною мовою.

Виразність мовлення залежить від його звукового оформлення, що виражається в інтонації, милозвучності, використанні звукоповторів тощо. І справді, зворушливо і виразно звучать рядки С. Воробкевича:

Мова рідна, слово рідне,

Хто вас забуває,

Той у грудях не серденько,

Тільки камінь має.

Щоб досягти більшої виразності, автор цих рядків використовує емоційно забарвлені слова рідна, рідне, серденько.

Виразності мовлення сприяють особливі синтаксичні структури (фігури поетичного синтаксису): еліпсис (речення з пропущеними членами), паралелізм (речення з однорідними частинами), повтори (анафора – повтор звуків чи слів на початку рядка),  епіфора (повтор звуків чи слів наприкінці рядка), риторичні речення, антитеза (протиставлення) та інші.

Лекція № 3 Лекція № 5